Про пам’ять, про те, що Небесна сотня продовжує поповнюватись.
“Я робила скріни з телефону загиблих від початку війни. Я не знала навіщо. Бо боліло, бо героїв треба пам’ятати, а як же їх пам’ятати, якщо їх така кількість і це незнайомі люди? Потім це стало важко, бо пам’ять телефона потрібна для інших справ. Назбиралось багато скрінів…В реальності загиблих настільки більше, що моя уява не може осягнути кількість в тисячах, мабуть в десятках тисяч а може уже і більше. Герої не вмирають – це щоб совість була чиста. Герої не вмирають – це іди, ти не помреш, навіть якщо помреш, тому що пам’ятатимуть. Ох, ця воєнна романтика…вона здатна на все.
Тим часом я, Катерина Стаценко, не пам’ятаю. Навіть тих, чиї обличчя в моєму телефоні. Не можу запам’ятати стільки облич. Вони утікають як вода крізь пальці і я не знаю що з цим робити. Герої вмирають. Просто беруть і вмирають у мене на очах. Людське життя знецінилось людьми ж.
Пісню не змогла доспівати до кінця і не стала переспівувати, бо що то дасть?”